10 жовтня 2017 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі – Закон).
Підпунктом 23 пункту 7 § 1 розділу 4 вказаного законодавчого акту внесено зміни до ст. 303 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) щодо можливості оскарження повідомлення про підозру в кримінальному провадженні. Зокрема зазначено, що під час досудового розслідування можуть бути оскаржені повідомлення слідчого, прокурора про підозру після спливу одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку або двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину, але не пізніше закриття прокурором кримінального провадження або звернення до суду із обвинувальним актом - підозрюваним, його захисником чи законним представником.
Водночас, у п. 4 § 2 розділу 4 Закону зазначено, що підпункти 11-27, 45 пункту 7 § 1 цього розділу вводяться в дію через три місяці після набрання чинності цим Законом, не мають зворотної дії в часі та застосовуються до справ, по яким відомості про кримінальне правопорушення, внесені в Єдиний реєстр досудових розслідувань після введення в дію цих змін
Проте, незважаючи на вказівку, що положення п.п.11-27, 45 пункту 7 § 1 розділу 4, в тому числі й щодо оскарження повідомлення про підозру, не мають зворотньої дії у часі, неможливість їх застосування у кримінальних провадженнях, які тривали на момент набрання чинності зазначеними положеннями викликає сумніви.
Так, частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Водночас, зміни до КПК України не встановлюють відповідальність осіб, а лише визначають порядок кримінального провадження, отже зворотної дії у часі вказані зміни не мають. Зазначену позицію у своєму рішенні від 17 грудня 2015 року висловлював Верховний суд України (справа № 5-205кс 15 (15)
Однак, слід також зазначити, що зворотна дія у часі передбачає можливість вчинення процесуальних дій та прийняття рішень за зміненими правилами, які є більш сприятливими для людини. Тому з висновком Верховного суду щодо того, що на відміну від кримінального матеріального закону, новий кримінальний процесуальний закон не має зворотної дії навіть у тих випадках, коли його правила є більш сприятливі для учасників кримінального провадження, а тому повернення процесу (процесуальних дій) неможливе, логічно погодитись, оскільки, наприклад, нелогічно обирати новий запобіжний захід, якщо б змінилися підстави чи порядок його застосування.
Попре те, повернемось до змісту п. 4 § 2 розділу 4 Закону де, зокрема, зазначено: «не мають зворотної дії в часі та застосовуються до справ, по яким відомості про кримінальне правопорушення, внесені в Єдиний реєстр досудових розслідувань після введення в дію цих змін». Отже даний пункт містить дві правові категорії «не мають зворотної дії у часі», а також «застосовуються до справ, по яким відомості про кримінальне правопорушення, внесені…»
Щодо зворотної дії у часі питання проаналізоване, однак питання застосування відповідних норм залишається відкритим.
Так, ч. 5 КПК України передбачено, що процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.
Отже, у випадку оскарження повідомлення про підозру, мова йде не про зворотну дію у часі, про що можна було б говорити, якби Закон встановлював нові вимоги до повідомлення про підозру, а про застосування нового закону, який не змінює старі правила і діє на момент проведення відповідної процесуальної дії - оскарження повідомлення про підозру.
При цьому, фактично Законом встановлено правову колізію, коли одночасно діють дві взаємовиключні норми, адже п. 4 § 2 розділу 4 Закону суперечить ч. 5 КПК України, яка в даному випадку є спеціальною, оскільки безпосередньо визначає правила дії процесуального закону в часі.
Окрім того, така правові колізія є порушенням принципу Верховенства права, невід’ємною складовою якого є принцип правової визначеності та передбачуваності законодавства.
Раніше я вже звертав увага, що вимога «передбачуваності», була сформульована Європейським судом з прав людини (див.рішення у справі «Мелоун проти Сполученого Королівства» (Malone v. United Kingdom), від 2 серпня 1984 року, п. 67, рішення у справі «Аманн проти Швейцарії» (Amann v. Switzerland), заява № 27798/95, п. 56, ЄСПЛ 2000-ІІ) і полягає в наступному: норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі – у разі потреби, за допомогою відповідної консультації – регулювати свою поведінку.
Отже існування двох взаємовиключних норм не тільки є нелогічним, а й незаконним, оскільки порушує визначальний правовий принцип, тому, з огляду на загальні засади кримінального процесу, у випадку вирішення питання щодо можливості оскарження повідомлення про підозру у кримінальних провадженнях, які існували на момент набрання чинності п.п.11-27, 45 пункту 7 § 1 розділу 4 Закону, слід керуватися саме ст. 5 КПК України, яка розширює права особи.
