Деякі аналітики відзначили, що після виступу Путіна на Мюнхенській конференції з питань безпеки 2007 року, в якому той висловив претензію Росії на роль другої сверхдержави поряд з США, послання Путіна до Федеральних Зборів 2018 року є намаганням підтвердити ці претензії. Значна частина часу була присвячена опису нових зразків озброєння, причому, призначених зовсім не для оборони. Хоча фахівці висловили сумніви в тому, що новітні зразки і типи озброєнь, про які вихвалявся Путін, в дійсності існують і можуть серійно випускатись російською промисловістю в умовах санкцій і відсутності доступу Росії до високих технологій, агресивна тональність послання привернула увагу міжнародної спільноти.
Враховуючи, що за два тижні до президентських виборів подібний виступ має характер програми на наступний президентський термін, стає зрозумілим, що кремлівська політика буде ще агресивнішою, спрямованою на досягнення своїх цілей переважно силовими, військовими методами. Найкращою для України реакцією міжнародної спільноти стало офіційне підтвердження держдепартаментом США поставок в Україну протитанкових ракетних комплексів «Джавелін» на суму 47 млн. дол.
Росія вже чотири роки підтримує полум’я військового конфлікту на Сході України, де, як і в Сирії, випробовує нові озброєння, проводить бойове навчання командного складу своїх збройних сил, вдосконалює управління військами. Усім зрозуміло, що саме на території України в першу чергу може проявитись агресія Росії.
Показовим є те, що, незважаючи на військовий конфлікт у Донбасі, Путін за усю свою промову навіть не згадав про Україну. Чи не тому, що кремлівські керівники не вважають Збройні Сили України готовими надати достойну відсіч в разі розгортання масштабних бойових дій із широким залученням можливостей російської армії?
Зростання потенційної загрози з боку Росії, враховуючи путінське послання, примушує замислитись, чи готова Україна до такого розвитку подій? Чи достатньо уваги приділяється українською владою за 4 роки ведення бойових дій на Сході реформуванню Збройних Сил України і належній їх підготовці?
Неодноразово за останній час від керівників української держави можна було чути, що Збройні Сили України є хіба що не сильнішими в Європі. Особливо це було наприкінці 2017 року, коли українські військові відзначали свої свята. На свято в нас прийнято хвалити і навіть прихвалювати. Безумовно, зроблено за 4 роки багато і нинішнє українське військо сильно відрізняється від того, яким воно було у 2014 році. Проте, така самозаспокоєність української влади і намагання переконати суспільство в тому, що в українському війську усе чудово, несподівано викликала бурхливу реакцію тих іноземних військових фахівців, які вже декілька років намагались допомогти у реформуванні української армії.
Нещодавно оприлюднені думки іноземних військових фахівців, полковника британської армії Глена Гранта, офіцерів ізраїльської армії Цві Арієлі і Віктора Верцнера щодо реального стану українського війська і проблемних питань реформування примушують висловити сумнів в тому, що в Збройних Силах України усе так добре, як розповідають представники влади. Ці фахівці тривалий час намагались привернути увагу вищих керівників держави і війська до проблем і шляхів їх вирішення з урахуванням досвіду армій держав, які мають значний бойовий досвід і є дійсно сучасними. А коли побачили, що ті їх не чують, були змушені оприлюднити свої думки.
Слід визнати, що за минулі 4 роки керівництвом нашої держави зроблено далеко не все для посилення боєздатності наших Збройних Сил, як про це і говорять іноземні фахівці. Їм зі сторони видніше недоліки, ніж нашим «паркетним» генералам з вікон теплих і затишних кабінетів у Києві. Намагання виставити іноземних фахівців безпідставними критиканами є просто смішним, так як усі вони за власним бажанням тривалий час були інструкторами з підготовки військових кадрів в Україні, працювали безпосередньо у військах і краще від багатьох наших військових керівників знають, як працюють військові механізми насправді. Тому, на жаль, без достатніх підстав керівники держави тішать себе і намагаються заспокоїти громадян, що Збройні Сили України цілком готові перемогти любого нападника. Послання Путіна примушує ставити перед собою ці надто важливі для майбутнього України питання прискорення реформ військового управління.
Усі іноземні фахівці в один голос стверджують, що в українському війську зміни відчутні лише на оперативно-тактичному рівні, тобто, знизу. З’явилось багато солдатів і офіцерів з бойовим досвідом, зріс рівень індивідуальної підготовки бійців, їх бойовий і моральний дух, злагодженість їх дій у складі підрозділів, покращилось логістичне забезпечення військ, їх оснащення зброєю, боєприпасами, іншим необхідним. Сформовані і злагоджені нові бригади, інші бойові частини і підрозділи, покращується їх взаємодія.
Але на оперативно-стратегічному управлінському рівні переважають застарілі оцінки, підходи, методи керівництва, які успадковані від радянських часів. Основний недолік – що за схильністю до справжніх реформ представників вищого керівництва армії на словах ховається небажання щось кардинально змінювати і змінюватись самим, переважає застарілий підхід до вирішення військових питань не якісними, маневреними, насиченими огньовою потужністю бойовими діями, а чисельною перевагою. І це лицемірство негативно відбивається на ставленні до України представників європейських держав і НАТО, хоча Україна у можливому військовому конфлікті робить ставку саме на їх допомогу.
Усі іноземні військові фахівці давно наполягають на необхідності негайних змін системи керівництва українськими Збройними Силами. Для іноземців є нонсенсом, коли в українській армії є два «гетьмана», які міряються між собою, в кого булава важче. Будь-яка армія будується виключно на принципі єдиноначальства. Відповідно до зобов'язань стосовно оборонних реформ у рамках Стратегічного оборонного бюлетеня, затвердженого ще у червні 2016 року, на посаду міністра оборони України у 2018 році має бути призначена цивільна особа і ліквідоване «двовладдя» у військах. Наприкінці минулого року місія НАТО нагадала про це зобов’язання України. У відповідь Степан Полторак висловив згоду звільнитись з військової служби. Але це виявилось черговим лукавством.
Україна, голосно пообіцявши виконати зобов’язання, в проекті закону «Про національну безпеку України», оприлюдненого днями, тихенько, між рядків, у прикінцевих положеннях відклала це ще на рік, до 2019 року. Забезпечити президентські вибори у 2019 році для влади важливіше, ніж реформування системи управління Збройними Силами України і плідна співпраця з Європою і НАТО. Думають, що фахівці НАТО не помітять цього? Та й сам цей дуже важливий закон розроблявся більше, ніж півтора року після затвердження Стратегічного оборонного бюлетеня, що в умовах ведення Україною війни є просто надзвичайною тяганиною.
На жаль, подібні дрібні обмани партнерів України виявляються все частіше і частіше, тому владі перестають вірити міжнародні інституції. Все частіше закордонні СМІ прямо вказують, чого така влада варта.
Також в іноземних військових фахівців давно виниклі питання, чому Національна гвардія забезпечується новими зразками техніки, стрілецької та іншої зброї, засобами індивідуального захисту скоріше і краще, ніж Збройні Сили, адже саме останні перебувають на лінії розмежування із супротивником та ведуть бойові дії, а Національна гвардія – лише забезпечує тили. Екіпіровці і озброєнню нацгвардійців, що останнім часом досить часто виставляються на охорону Верховної Ради, Адміністрації Президента України та інших владних установ, військовослужбовці Збройних Сил України можуть тільки позаздрити. Вони подібного і близько на бачили.
Згідно законодавства призначення Збройних Сил – оборона від зовнішньої загрози, а Національної гвардії – забезпечення правопорядку всередині держави. Невже зараз, на четвертому році війни у Донбасі, керівництво держави вважає можливі проблеми з правопорядком всередині держави важливішими, ніж проблеми відновлення контролю над тимчасово окупованими територіями і оборони країни від зовнішньої загрози?! Немає логічних пояснень тому, що під час війни тилові частини і підрозділи оснащуються і озброюються в першу чергу. Чи влада навіть після войовничого послання Путіна не бачить зростання зовнішньої загрози і вважає значно важливішою проблемою забезпечення в тому числі і силами Національної гвардії власної перемоги на виборах наступного року?
А як розцінити штучно створену владою нерівність у перерахунку пенсій військовослужбовцям і працівникам МВС? Якщо МВСникам пенсії перераховуються з 1 січня 2016 року, то військовослужбовцям – лише з 1 січня 2018 року, та й ще з розстрочкою часток виплат на 2 роки.
Лише в поліцейській державі внутрішні силові структури: поліція, Нацгвардія, СБУ, оцінюється владою вище, ніж армія. Те, що таке ставлення спостерігається у країні, де триває війна і існує загроза ескалації збройного конфлікту з боку агресивного сусіда, говорить, що влада внутрішні загрози ставить вище зовнішніх, а тому всіляко прикормлює силовий поліцейський апарат. Проте, настрій і тональність послання Путіна говорить саме про реальність зовнішньої загрози.
Військові відчули, що влада повернулась до армії обличчям лише у 2014-2015 роках, коли виникла реальна загроза існування самої влади, як і держави Україна. Тільки послабшала загроза – армія знову стала пасинком і заручником політичних ігор.
Основа любої армії – офіцерський корпус. Українські офіцери середньої ланки з бойовим досвідом, дивлячись на це, звільняються, а військом знову керують «паркетні» генерали і полковники, для яких рівняння полос на ковдрі, наявність бірок на усьому, написаних гарним почерком, важливіше від бойової підготовки. Куди вони завели армію, ми усі переконались у 2014 році. Зараз ці «діти совка» знову повилазили з усіх дірок, куди поховались в розпал війни.
Послання Путіна є ще одним попередженням про агресивну сутність кремлівського режиму, з якого українській владі слід робити належні висновки. Захопленість наступними президентськими і парламентськими виборами в Україні і нехтування проблемами української армії, можливий розрахунок на якісь домовленості з Путіним можуть зіграти злий жарт з самою владою. Історія неодноразово вчила, що навіть офіційні договори з Росією не варті паперу, на якому вони написані. Тим більше, якісь неофіційні домовленості, якщо вони існують. Кремлівський режим черговий раз показав свою справжню сутність.
Поки що, на жаль, враження від української влади дійсно гнітюче, як висловилась Галина Климович:
Може хоч після послання Путіна трохи злякаються, як це сталось у 2014 році, і ворухнуться.
